Мрії про Франківщину

Рік тому подорожував Франківщиною та частково Закарпаттям. Мандрівка почалась у самому Франківську, де зручний пішохідний центр люб’язно привітав мене вранці. Добре, що від вокзалу до центру йти хвилин 10-15 навіть з рюкзаком за плечима.

А далі були гірські містечка, села біла траси, маленькі залізничні станції. Люди, яких важко зустріти в Києві. М’які, інтелігентні, спокійні. Звісно, що не всі, але багато. Не такі як у Києві чи на півдні країни.

Ворохта з маленьким центром, який трохи схожий на місто. Залізнична станція, куди приходить київський потяг, який може відвезти до Рахова, міста, де починається Закарпаття. Тобто, починається воно раніше, але Рахів – це перша велика зупинка на цьому шляху.

Мальовничий Рахів, чітко розділений на дві частини – міську та сільську. Біля мосту там стоїть пам’ятник радянським солдатам, який зроблено в угорському стилі. Саме в таких місцях, споглядаючи такі дивні об’єкти відчуваєш межу радянської колонізації. Піти далі у імперії вже не було сил.

У Ворохті зберігся трамплін, де раніше виступали спортсмени-олімпійці. Зараз він перебуває у складному становищі, але внизу біля дороги все одно працює сувенірний ринок. Від відомої в усій Ворохті зупинки «На п’ятачку» можна поїхати до Верховини.

Там здається, що час майже зупинився. На верховинській автостанції ціни у кафе такі як у Києві були років 10 тому. Старенький автобус «пазик» відвозить аборигенів до Буркута. Далі вже непролазні гори, після яких Румунія. Так навіть не замислюєшся, що Франківщина теж прикордонна область, просто кордон там специфічний.

На Косів не поїхав, часу не було. Хоча розповідали, що там величезний базар, який просто менш розкручений, ніж у туристичних місцевостях. Але потрапив до Криворівні, де знамените село-музей лежить між високими горами.

Трошки був і модерний Буковель з його підйомниками та оглядовими майданчиками. І Яремче з водоспадом, біля якого завжди багацько туристів. І ще багато міст, сіл, лісів, річок, які живуть своїм життям далеко від самозакоханої столиці.